Астрід Ліндгрен

Матеріал з Вікіцитат
Астрід Ліндґрен
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Астрід Анна Емілія Ліндгрен (Ліндґрен, швед. Astrid Anna Emilia Lindgren; 1907 — 2002) — шведська дитяча письменниця. Всесвітньовідома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха».

Цитати[ред.]

  • Не можна сидіти і вигадувати якісь історії. Слід поринути у своє власне дитинство.[1]
  • Усе велике, що коли-небудь постало в цьому світі, народжувалося спершу в людській уяві.[2]
  • Прийдешній світ багато в чому залежить від сили уяви тих, хто зараз вчиться читати... [3]

Цитати з творів[ред.]

  •  

– Тобі дати шоколадку? – здивувався Малий. – Адже я виграв заклад!
– Авжеж, виграв ти, отже, мені треба дати шоколадку, щоб я нею втішився. Нема на світі справедливості[4]! — «Малий і Карлсон»

  •  

Якби люди знали, як приємно ходити по дахах, вони б давно перестали ходити вулицями[4]. — «Малий і Карлсон»

  •  

Дорослим ніколи не буває по-справжньому весело. Та й чим вони зайняті? Нудною роботою або модними журналами, а говорять тільки про мозолі і подухові податки.
– Не подухові, а прибуткові, – поправила її Анніка.
– Ах, яка різниця! – відмахнулася Пеппі. – А ще вони псують собі настрій через всілякі дурниці[4]... — «Пеппі»

Про Астрід Ліндґрен[ред.]

  •  

Є відома легенда про цю книжку: дочка Астрід багато хворіла; щоб розважити вередливу дитину, мати розповідала їй байки про руду хуліганку. Так про це згадувала сама дочка. В «Щоденниках» цього немає. Коли настало граничне виснаження війною, коли накопичилися особисті й родинні проблеми, коли Ліндґрен зламала ногу й була прикута кілька місяців до ліжка – саме тоді вона почала записувати байки про Пеппі. Історія про найсильнішу дівчинку на світі з’явилася в найважчий для авторки воєнний рік і була оприлюднена наприкінці 1945-го[5]. — Про книгу «Пеппі Довгапанчоха» //З есею «Астрід Ліндґрен»

  Ганна Улюра
  •  

Відкривається щілина між двома світами: між дитячим і дорослим світом, між світом міфічним і тим, де забули своїх богів, світом Першої печатки і світом після Раґнарока. О так, життєствердна пустотлива і глибока проза Ліндґрен – суцільна тобі постапокаліптична сага! Її малята весь час прослизають у ту тріщину між світами, і не тому, що вірять у дива й казки, а тому, що не потребують віри, диво – їхня доказова реальність[5]. — З есею «Астрід Ліндґрен»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  — Ганна Улюра
  •  

«Роня, дочка розбійника», «Брати Лев’яче Серце», і «Міо, мій Міо». Ці повісті у спадку Ліндґрен тримаються осторонь, вони, по суті, — епічне фентезі й уже жанром своїм говорять про альтернативні реальності як про доконаний факт. «Я вірю, що дітям треба розрада. Коли я була малою, ми вірили, що після смерті люди потрапляють на небо. Такої розради у сучасних дітей нема. Нема більше цієї казки». Вона вірить у розраду, пропонуючи вірити у потребу розради[6]. — З есею «Астрід Ліндґрен»

  — Ганна Улюра

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. Храповицька Г. Ліндґрен, Астрід // Зарубіжні письменники: енциклопедичний довідник. У 2 т. Т.2: Л-Я / ред. Н. Михальська. — Тернопіль: "Навчальна книга-Богдан", 2006. — С. 56
  2. Храповицька Г. Ліндґрен, Астрід // Зарубіжні письменники: енциклопедичний довідник. У 2 т. Т.2: Л-Я / ред. Н. Михальська. — Тернопіль: "Навчальна книга-Богдан", 2006. — С. 56
  3. О.М. Ніколенко, Т.М. Конєва, О.В. Орлова "Світова література" Підручник для 6 класу. Київ "Грамота" 2014 Астрід Ліндґрен, стор. 221
  4. а б в “Але ж нітрохи не цікаво сваритися, якщо тобі ніхто не суперечить”
  5. а б Ніч на Венері, 2020, с. 247
  6. Ніч на Венері, 2020, с. 248

Джерела[ред.]